Спогади

Надія Горбатова, Україна

Буду чесною: я не ставлю перед собою глобальне завдання змінити світ, покращити його, зробити чистішим, світлішим, простішим. Я не бачу себе свободою на барикадах. Я не хочу писати на гострі соціальні теми, осмислювати та інтерпретувати революції, глобальні потепління, проблеми перенаселення, релігій, нерівності, я не хочу бути гостросучасною, актуальною чи на піку. Ні. Для мене все набагато простіше та складніше одночасно. Я хочу бути. Людина не може бути у світі зі світом, якщо вона не у світі з собою. Моя творчість – це насамперед спосіб бути у світі із собою. Немає для мене нічого страшнішого, ніж каліцтво душі. Чорна випалена пустеля, в якій не проросте жоден паросток, не впаде жодна крапля дощу, не здригнеться душа від ніжності, радості, кохання, тихого смутку. Навіть ненависті чи люті там немає місця. Лише порожнеча. Ось таким я бачу абсолютне пекло. Порожнеча. Проти цього я протестую всією душею. Мені страшно – я плачу, мені трепетно – я молюся, я люблю – дякую Богові за це почуття. Я живу, доки відчуваю. Доки я відчуваю – я жива. І саме про це мій живопис. Про мене. Про світ, яким я його бачу, про людей, якими їх відчуваю. Про сум'яття, занепокоєння, захоплення, радість, гордість, ніжність, любов. Живопис для мене – це молитва. І коли ти чуєш, як Бог відповідає тобі, виходять неймовірні речі.