Умиротворення

Прощай, вільна стихія! Востаннє переді мною Ти котиш хвилі блакитні І блищаш гордою красою. Як друга ремствування тужливе, Як поклик його в прощальну годину, Твій сумний шум, твій призовний шум Почув я востаннє. Моїй душі межа бажана! Як часто по брегах твоїх Бродив я тихий і туманний, Заповітним наміром томимо! Як я любив твої відгуки, Глухі звуки, безодні голос І тишу у вечірню годину, І норовливі пориви! Смиренний вітрило рибалок, Твою примхою зберігається, Ковзить відважно серед брил: Але ти зіграв, непереборний, І зграя тоне кораблів. Не вдалося навіки залишити Мені нудний, нерухомий брег, Тебе захопленням привітати І по хребтах твоїм направити Моя поетична втеча! Ти чекав, ти кликав... я був окований; Отче рвалася душа моя: Могутньою пристрастю зачарований, Біля берегів залишився я… Про що шкодувати? Куди б нині Я безтурботний шлях спрямував? Один предмет у твоїй пустелі Мою б душу вразив. Одна скеля, гробниця слави. Там поринали в холодний сон Спогади величні: Там згасав Наполеон. Там він спочив серед мук. І слідом за ним, як бурі шум, Інший від нас помчав геній, Інший володар наших дум. Зник, оплаканий свободою, Залишаючи світові свій вінець. Шуми, схвилюйся негодою: Він був, про море, твій співак. Твій образ був на ньому означений, Він духом створений був твоїм: Як ти, могутній, глибокий і похмурий, Як ти, нічим неприборканий. Світ спорожнів… Тепер куди ж Мене б ти виніс, океане? Доля людей усюди та сама: Де крапля добра, там на варті Вже просвітництво чи тиран. Прощай, море! Не забуду Твоєї урочистої краси І довго, довго чути буду Твій гул у вечірні години. У ліси, у пустелі мовчазні Перенесу, тобою сповнений, Твої скелі, твої затоки, І блиск, і тінь, і гомін хвиль. © А.С. Пушкін